DZIENNIKARSTWO - ZAWÓD


18/07/2010

Апокаліпсис? Ні!

 

Дискусія щодо виживання друкованих засобів масової інформації проводиться занадто однобоко. Так вважає професор-медієзнавець Бергард Пьоркзен [Bernhard Pörksen]. Всі дискутанти зациклюються на економічних аспектах питання. Але насправді ж обговорення слід вести значно ширше: про якісну журналістику, яка є життєвим нервом функціонуючої демократії.Ця історія не є типовою, але все ж вона є симптоматичною, критичним прикладом, який демонструє зростання “сумнівної нормальності”. Мова йде про Джеймса Макферсона [James Macpherson] з Пасадени – каліфорнійського міста недалеко від Лос-Анджелеса. Макферсон є власником веб-сайт Pasadena Now. Він став відомим завдяки своїм заявами, що буцімто він відкрив "прототип майбутньої журналістики". Ще десь 2007-го року медіа-підприємець звільнив своїх п’ятьох кореспондентів і вирішив замінити їх індійськими найманцями. П’ять індіанців, про котрих точно відомо, що вони ніколи в житті не були в Пасадені, публікують повідомлення про місцеві події, подають рецензії на свіжі концерти, пишуть новини про погоду, звіти про засідання в мерії, за якими вони спостерігають через відеокамеру.

На жаль, далекі кореспонденти іноді упускають з уваги, що деякі місцеві політики передчасно залишили засідання в Ратуші, оскільки це не потрапило в поле зору веб-камери. Іншим разом, далекий працівник редакції під словами “Rose Bowl” (стадіон у місті Пасадені) зрозумів якусь страву. Але, як би там не було, “журналістика майбутнього” стала значно дешевшою. Якихось 7,50 доларів отримують індійські писаки за матеріали, які за обсягом відповідають газетній шпальті. Транскрипція цілої прес-конференції, як зазначив Макферсон, буде йому коштувати якихось два долари. І коментар у мера Пасадени, зрештою, можна було взяти через телефон. Журналіст на місці стає занадто дорогим задоволенням.

 За всієї своєї абсурдності політика ощадливості Джеймса Макферсона демонструє, принаймні, одне: якісна журналістика та характерна гра взаємодії близькості й дистанції, швидкий і точний погляд, не можна раціоналізовувати безмежно. Адже ціною раціоналізації стане потужний провал якості. А тим часом у США, а також в нашій країні намагаються робити саме це, що викликано тривалим драматичним падінням кон’юнктури та структурною кризою. Прикре економічне становище змушує підприємців мінімізувати видатки на рекламу, руйнуючи таким чином одне з основних прибуткових джерел усієї галузі. Адже газети фінансуються на дві третини від реклами. Інтернет ще й потурбувався про те, щоб позбавити друковані медіа й інших екзистенційно важливих джерел прибутків. Реклама перекочовує в Інтернет, де користувачі – і це вже помилка, яка не підлягає корекції – звикли до “ґратіс-культури”, вони не бажають платити за публіцистику високої якості чи оперативні новини.

 

А який наслідок: Тепер всі й повсюдно перебувають у гарячковому пошуку за новими сферами діяльності й каналами збуту, які б дозволили реально існуючій журналістиці опертися на солідну фінансову основу. Газети переростають у комерційні підприємства. Видавництва, використовуючи стратегію так званої “лінії розширення” [Line Extension], намагаються витиснути із канонізованих брендів все, що лише можна витиснути. Вони піднімають відпускну ціну, аби відчувати себе більш незалежними від бізнес-циклів, які безпосередньо зав’язані на рекламі. Крім того, в мережі відбувається поступовий перехід на "платний контент" [Paid Content] та прощання з "Web-комунізм" (як зазначив директор видавництва Springer Матіас Дьопфнер [Mathias Döpfner] у своїй досить злій промові про “ґратіс-культуру” в Інтернеті). У деяких ЗМІ створюються власні платні онлайн-пропозиції, як наприклад, в газетах Bild і Welt.

 Запуск на ринок iPad саме тому викликав таке пожвавлення в лавах журналістів друкованих ЗМІ та газетних видавництвах, що є шанс освоїти нові канали дистрибуції і, нарешті, з’явилося сподівання на реальну оплату контенту в Інтернеті. Окрім того, тепер вже, можливо, вдасться знайти відповідь на “питання-на-мільйон-євро” щодо професійної публіцистики, яке звучить так: як нам рефінансувати якість? Як створити баланс між економічним успіхом і журналістськими ідеалами? Як залагодити суперечності між економічним розрахунком і соціальною відповідальністю, які супроводжують редакційну журналістку ще з часу її виникнення у середині ХІХ століття, але лише тепер драматично загострилися?

 Факт залишається фактом: якісна журналістика ризикує на даний час втратити свою традиційну економічну базу. Оскільки в полі зору поки що немає жодної іншої альтернативи, медійні носії можуть бути просто замінені. У німецьких редакціях проходять заходи жорсткої економії, закриваються або переносяться місцеві редакції, звільняють журналістів, відбувається централізація репортерства, всі редакції збираються докупи (наприклад, як у випадку з видавництвом Gruner + Jahr). Концерн WAZ [Медійно-видавничий концерн з Ессену, де головну скрипку грає газета Westdeutsche Allgemeine Zeitung – Z.] був змушений розпрощатися з трьома стами зі своїх 900 редакторів, газета Hannoversche Allgemeine Zeitung звільняє кожного десятого співробітника. Надрегіональні якісні видання такі, як Süddeutsche Zeitung і Frankfurter Allgemeine Zeitung змушені вдаватися до заходів суттєвої економії. Ще цього літа гамбурзьке видавництво Jahreszeitenverlag звільнило всіх редакторів і графіків, котрі не входять у структуру керівного штату, таким чином було скорочено 70 редакційних робочих місць.

 Ці повідомлення, котрі радше провокують песимізм, можна продовжувати практично в якому завгодно напрямку: німецькі щоденні газети за минулі десять років втратили близько п’яти мільйонів покупців, багато журналів просто зникли з ринку або болісно стогнуть від браку реклами. Вони змушені піднімати ціни, відмовлятися від витратних журналістських розслідувань. Вони все частіше схиляються до того, щоб брати на свої шпальти щоразу досконаліше стилізовані пі-ар-статті, або запропонувати читачеві під виглядом журналістського матеріалу подорожі або книжки своєї компанії – з усіма наслідками, що випливають для авторитету журналістики і ставлять під сумнів претензію на серйозність галузі вцілому. Середньостатистичний незалежний журналіст, згідно з актуальними опитуваннями, заробляє в місяць приблизно 2000 євро брутто, а це – аж ніяк не омріяна заробітня платня. Лише половина всіх фріленсерів, згідно з оцінкою Асоціації німецьких журналістів [Deutsche Journalisten-Verband], можуть жити на прибутки лише від журналістики. Коротше кажучи: в журналістиці виникає критична ситуація, яка нікого не залишить осторонь, адже спостерігачі за кризою самі опинилися в цій кризі.

 У цій ситуації гострої бракує громадських дебатів про суть і вартість друкованого слова. Жива, комплексно підготовлена журналістика із затратними журналістськими розслідуваннями, яка критикує і контролює, яка орієнтує і надихає, повинна вже давно здобути суспільний захист. Звичайно, відбулося кілька важливих дискусій, які саме на це й були спрямовані, проте як і раніше бракує голосного і ефективного лобі, бракує масованої інтервенції культурної інтелігенції. Звичайно, журналіст Ерік Альтерман [Eric Alterman] ("The New Yorker") блискуче представив газетну журналістика як основу для обґрунтованого ухвалення рішення в демократичних суспільствах. Науковець-медійник Міріам Мекель [Miriam Meckel] була однією з тих, хто описав друковані засоби масової інформації як інструмент багатостороннього дискурсу щодо питань, котрі мають суспільну значущість. "Друковані газети, – так вона описала свою формулу, – це епічні медіуми – місце для розповідей з реального життя, інструмент для орієнтації, який стає незамінним під час бурхливої тривалої комунікації". Філософ Юрґен Габермас [Jürgen Habermas], ставив питання, чи не варто далеким від політики фундаціям та безпосереднім суспільним аліментаціям перед обличчям кризи замислитися про якісні видання. "Ринок свого часу, – як стверджує Габермас, – створив сцену, на якій змогли розвиватися підривні ідеї щодо державного гніту. Але ринок спроможний виконувати цю функцію лише доти, допоки економічні закономірності не проникають в пори культурного і політичного змісту, який поширюється за допомогою ринку".

 У будь-якому випадку такі есеї інтелектуальної еліти є занадто рідкісним явищем, аби їх знайти, треба докласти зусиль. Як правило, значно частіше – гляньмо лише на варті похвали ініціативи галузі (зустрічі, якісні мережі) – тут присутнє помітне прагнення до апокаліпсису і до спраглого модернізації опортунізму. Ринок друкованої продукції вже давно висміюють як "індустрію мертвого дерева" [Dead Tree Industry]. Медійний інвестор Девід Монтгомері [David Montgomery] (раніше фінансував Berliner Zeitung) вважає (і це – приклад зарозумілості, фіксованої лише на прибутковості), що цілий цей бізнес – це справа "безглузда, егоїстична одержимість навколо мертвих дерев".

 Блогери, медійні журналісти, а також вчені-дослідники ЗМІ навипередки подають свої часто ейфорійно-крикливі прогнози про те, коли буде надруковано останню газету. А це врешті-решт означає, що численні діячі, спостерігачі від журналістики і ті видавців, котрі не знають, що є культурно прив’язаним капіталом, з рідкісною одностайністю виробляють у собі апокаліптичну свідомість. А це і є тенденцією до демонтажу, яка породжує саморефлексивний негативізм і спрямовує міркування про свою галузь в песимістичне річище.

 Хоча під час кризи вкрай необхідні креативність та тверезість, сформована розуміння того, що таке утопічність. Хоча шкідливе самозвуження галузі необхідно негайно поламати рішучим месіджем, який би звучав так: висококваліфікований, незалежний і безстрашний журналістика-дослідник відіграє життєво важливу функцію в суспільстві. В сфері демократичної теорії він подає свої оригінальні зауваження. Він здатен чужі спостереження перетворити на самоспостереження, створити скандал із дійсно скандальних речей, викривати корупцію та конфлікт інтересів, ефективно перешкоджати формуванню структур незаконної влади, робити прозорим великі ґешефти в політиці та шоу-бізнесі. Коротше кажучи: просвітлювати. І все ж таки: поза з такою легкістю зневаженою друкованою журналістикою не існує жодного публіцистичного форуму, який схожим чином зміг би поставити на порядок денний теми великої суспільної ваги, їх взагалі професійно виокремити і довести до загальнолюдського розуміння.

 Уже хоча б процес і особливості виробничого процесу змушують журналістів до формування власних особливих взаємин з епохою і світом, які б, принаймні, сприяли рефлексії і дискусії. Бо на відміну від Інтернету, який забезпечує спеціальний зв’язок та блискавичну актуалізацію, друковані ЗМІ запрограмовують уповільнення, зволікання. Газети і журнали (звичайно, не завжди, але в ідеалі) – це медії “другої думки”, які допомагають побачити актуальність після актуальності. Вони забезпечують (якщо у них все складається добре) наше суспільство з дня у день із тижня в тиждень новими інтерпретаційними пропозиціями і сприйняттями. Вони перетворюють уявлення в твердження, індивідуальні сприйняття у поняття і колективні візії, вони поєднують окреме й загальне, конкретне й абстрактне.

Наведу, можливо останній приклад, як символ того, що поставлено на карту: у листопаді 2008-го року в часописі Spiegel була опублікована передова стаття під назвою “Пограбування банку” [Der Bankraub], котра на основі окремих історій та інцидентів пояснила читачам суть банківської та економічної кризи, а також зробила прозорою заплутану систему проблемних кредитів. Бізнес-консультант, німецький пенсіонер, який вклав свої заощадження в зненацька знецінені сертифікати, власник будинку з Огайо, який відчайдушно шукає покупця – всі вони постають як ключові фігури нового глобального кризового суспільства. Звичайно, ця історія (на 26-ти сторінках, написанина вісьмома журналістами) – коштувала редакції доволі дорого, але вона була ефективною, а тому чудово продавалася. Упродовж цілого минулого року її автори здобували кубки й призи, їх вшановували від Гамбургу (Lead Award, Nannen-Preis) до Берліна (Reporter Forum). І це – з урахуванням загальної картини – все ж таки добра новина.

 

Автор: Бернард Пьоркзен [Bernhard Pörksen] – професор медієзнавства в Тюбінґенському університеті. Зовсім недавно він у співавторстві з Єнсом Берґманом [Jens Bergmann] опублікував книгe "Скандал! Сила громадського обурення" [Skandal! Die Macht öffentlicher Empörung].

Назва оригіналу: Apocalypse? No!

Зреферував Любко Петренко, Західна аналітична група