11 listopada — Narodowe Święto Niepodległości Polski. Witamy!

 

Казки та легенди польського Києва «Юзеф — горшечник»

Колись, добрі горшки можливо було купити і на “Сінному”, і на “Житньому”. Кажуть, що робили їх добре не тільки українці, а саме збіднілі шляхтичі, що стали гончарами по волі долі, так звані — “юзефи”.  “Родини, як і у біблійного Юзефа, були досить великі — треба ж було якось виживати !”.  Найкращі з них освоювали ще одну, досить привабливу і модну на той час професію — гутництво. Починаючи з середині XIX століття скляних гут на території  України з’явилося чимало, особливо багато було їх на Волині та західних теренах, так званих колишніх “кресах” Речі Посполитої. Огранізаторами скляних гут, досвідченими майстрами-гутниками, що славилися своїми виробами, майже чи не на всю Європу, були переважно представники польської національності. Декласовані у великій кількості польські шляхтичі, після двох невдалих польських повстань у Російській імперії, у такий спосіб проявляли своє характерне “творче я” — генетичне стремління до усього прекрасного, одночасно намагаючись відродитися і у економічному плані, після усіх гонінь та конфіскацій.

Кажуть, що то було у ті часи коли на Україні зовсім не стало хлібу. Дивувалися люди: “Як на такій родючій землі і щоб зовсім не було що істи !?”. Ще у 20х роках академік Іван Мічурін проголошував, що “грецькі горіхи — хліб майбутнього”, але ж де були ті горіхи під час українських жахливих голодоморів !? Дивовижно, але великий селікціонер саме напередодні голодомору за свої досягнення був нагороджений орденом Леніна в 1931 році, орденом Трудового Червоного Прапора в 1932 році.

Жив на «Деміївці», що тоді була околицею Києва, пан Юзеф, якого усі називали горшечником. Був він колись гончарем і робив досить гарні керамічні вироби. Але то було все ще до революції, до війни… А коли прийшла нова влада — став Йосипом і зовсім перестав горшки ліпити, бо пішов на завод.

Був у старого Юзефа одна відрада — його кохана дружина Юзефа і один єдиний син — Юзеф молодший.

Прийшов якось з роботи додому Йосип подивився у очі малому синові і все зрозумів без слів. У ті часи страшний голод був у країні. Тільки скінчилася громадянська війна, костели позакривали, роботи було вкрай мало — та ще цей неврожай !

Пішов він до старої гончарні, колишньої своєї майстерні, та нашкрябав де зміг два невеликих шматка доброї глини — червоної та білої. Зранку плеснув на глину з долоні трішечки джерельної води, а увечорі вже поклав ту глину перед очі маленького Юзефа, бо нічого іншого покласти не міг.

— Давай, каже, сину з тобою справжній хліб замісимо. Як колись, у добрі старі часи !? — сказав старий Юзеф.

— І що то ви таке за дурницю придумали ? Може б сходив на Володимирський та щось на той ковалок глини у добрих людей виміняв — сказала мати і чомусь важко вздихнула.

— Тато, то тож звичайна глина ! Чи може вона перетворитися на борошно !? — вигукнув малий Юзик.

— А, от слухай. Кажуть, колись давно, що сам Господь першу людину з глини замісив, звичайно додавши до того замісу частинку теплоти своїх рук і Любові — почав розповідати тато.

— Якщо узяти ту червону або, як ще кажуть, теракотову глину, що символізує життя та пролиту кров за Батьківщину наших далеких пращурів та додати до неї цієї шляхетної білої глини… Голова родини на мить замислився і невелика сльозинка скотилася по його сухому, неголеному та покритому зморшками обличчю.

— З того обов`язково має щось вийти добре, бо навіть ксьондз Кшиштоф сказав: “Треба Вірити і по Вірі все буде…” — продовжив Юзеф.

— Але ж, ойчець, ми ж не Боги ! — із болем у голосі вимовив маленький Юзеф.

— А ти спробуй сину, поєднай ту червону і білу глину, як наш символ польської держави — тихо, щоб боронь Боже, ніхто не почув зайвий, вимовив батько, а сам згадав: “Чому я тільки не пішов з Юзефом Пілсудським у 1920му до рідної Польщі ? Залишився тут, у “червоному” Києві. Так, вибачте, — кохання ! Хто ті часи міг навіть передбачити таке — будуть зачиняти навіть костели ! А ксендзи ховатимуся і проповідуватиме та служити службу Божу у підвалах, наче як у ті перші століття проповідування Христа !”.

— А ти сбробуй, заміси. Уяви, що то справжне борошно і ми з тобою замісили тісто на велику святкову паляницю. Ні, дивися, треба місити так добре, щоб хоча б одна крапля поту с твого чола впала у заміс — тоді вийде гарна паляниця ! Кажуть, що давно з’явилися у нашому краї дивні богатирі — Паляниці. Нікого не було сильніше за них у “кресах”. Захищали вони простий народ від всякого лиха.

— Але де ж ті богатирі подівалися ? Невже усі “Йосипами” поставали ? — несподівано промовив малий.

— Ні, синку, твоє ім’я — Юзеф ! Як нашого непереможного командира і богатиря — Юзефа Пілсудського ! Запам’ятай це добре і на все життя, щоб там не сталося.

— Добре, я добре запам’ятаю це, батько ! — промовив малий Юзеф добре вимішуючи глину.

За цікавою роботою усі забули, що давно вже не тільки не снідали, а і не обідали, і не вечеряли. Гарна з біло — червоної глини вийшля паляниця. Залишили її висихати на столі і пішли спати. Йшов 1933 рік, люди мерли від голоду один за одним.

На наступний день, рано прокинувшись малий Юзеф пішов дивитися свій перший гончарний виріб, який він виліпивши залишив висихати на столі.

О, сталося справжнє диво ! На столі лежала велика запашна паляниця ! Яка була зроблена з білої та червоної звичайної київської глини. Родина Юзефів була врятована.

А в цю історію і досі ніхто не вірить… Неможливо її і перепровірити, бо, як казав старий Юзеф: “ Треба тільки Вірити, а там…”. Нащадки старого Юзефа, що мешкають у Києві, за, майже, сто років від часу тих подій, значно побільшало. Розрослося “Юзефове дерево” гиллям у могутній дуб на українській землі.  Усі вони схожі між собою зовні, деякі обов’язково згадують і цю дивовижну історію. Горшки “юзефові онуки” давно вже не ліплять, але “Йосипами”, так і не стали, кажуть — ми Юзефові.  Костели відкрили і до храмів сьогодні можуть вільно прийти усі охочі. Спокійно можуть помолитися, прийти до сповіді, стати до літургії тощо.

На “Деміївку” прийшли інші часи…

P.S. Дорогий читачу !

Якщо у тебе в родині збереглися давні польські казки, легенди чи можливо перекази просимо надсилати їх за електронною адресою: 00333@ukr.net

Листи прохання надсилати з приміткою: “Польські казки та легенди України”.

Найкращі автори будуть надруковані та отримають заохочувальний приз.

Вадим Перегуда

SDPnU

 

 

Поделиться новостью в социальных сетях:

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *