Z okazji Dnia Kobiet wszystkim Paniom  składamy Najserdeczniejsze Życzenia! 

 

ПОЛЬСЬКІ ІСТОРІЇ. ІКОНКА ОСТАНЬОГО КСЬОНДЗА ВОЛИНІ

Для кожної людини дуже важливо знати історію свого роду – хто він, з якої походить родини. Часто, у родині зберігаються невеличкі родові артефакти або святині. Вони передаються від діда до онука і так без кінця…

Ця невелика іконка побувала з ним майже в усіх куточках земної кулі: Польща, Франція, США, Аргентина, Італія, Іспанія і ось, нарешті, Великобританія. Рідна тітка, передаючи святиню своєму рідному племіннику казала: «Якщо тобі буде зле, де б ти не бував, покажи цю іконку будь-якому  поляку і він допоможе !?».

У Аргентині дійсно було дуже зле, здавалося, вже не було ніякого виходу: відсутність роботи, житла, інші негаразди. Тоді допомогла польська Святиня, де польська діаспора у Латинській Америці одна з найбільших у світі.  Довелося, навіть, зустрічатися із послом Польщі. Знайшлася і робота, і житло, як кажуть – все стало на свої місця.

Що ж це за духовна Святиня, що мала і має таку велику силу ? Це невеликого розміру католицька іконка подарована у 1968 році діду Яну (Івану), про що розповідає  напис на зворотній стороні, з благословенням від монаха – капуцина, як його ще називали у народі «останнього ксьондза Волині» — Серафіма Кошуби. З великим проповідником доводилося зустрічатися і у Північному Казахстані, і у волинських лісах, де працював Ян після звільнення з Гулагу, починаючи з 1956-го. У таборах знаходився з 1935-го, двічі розстрілювали, один раз умовно – такі тоді були випробування й  тортури з метою отримання бажаного результату. Не погоджувався – копай яму, навколішки і кула у потилицю. Підчас війни, щоб врятуватися з цього радянського пекла і врятувати свою родину, яка зазвичай знаходилася у кращому випадку десь на засланні у Казахстані, почали масово записуватися у армію генерала Андерса. Ян в армію не записався – був вже старий, 1886 року народження, до цього пройшов усі війни, був двічі поранений, а ось родину свою записав. Навіть, з самим генералом довелося  йому поспілкуватися і той пообіцяв йому витягнути його рідних до Італії. До Казахстану, у Келлеровку несподівано прийшов грошовий переказ – допомогли ЗК, а може сам генерал. Грошей вистачало добратися якраз до пункту збору, але, нажаль, одна з доньок – Бригіда, яка стала запеклою комсомолкою і була вкрай зомбована пропагандою, сказала, що здасть усіх, якщо родина тільки ворухнеться. До цього моменту горя вже зазнали немало. Як привезли до Казахстану, викинули посеред степу і сказали – копайте землянки, утепляйтесь, топити можливо тільки кізяками, бо коли прийде зима… Сувора зима на Півночі Казахських степів, виють вовки вночі і самі люди стають вовками, але тільки не поляки: допомагали один одному, як могли. «Була ще інша небезпека, заблукав в вечорі у степу – потім і кісток не знайдеш, з’їли вовки» — розповідала Людмила Іванівна. Молилися Богу,  цій маленькій іконці Кошуби – так і вижили…

Тяжка була доля тих переселенців польського походження. За щастя було потрапити на гарну роботу. Ось і Ізабеллі пощастило – варити їжу у їдальні. Це неважливо, що до цього мешкали у 12-ти  кімнатному будинку із залом для танців на тридцять пар. Усе в минулому. Добре, що хоч мати навчила гарно готувати їжу. Але одного разу, потрапила під дуже сильну небезпеку – приїхав «перевіряючий» з органів. Майор НКВД, киргиз за національністю, підізвав пальцем і спитав: «Що це Ви, дружина ворога народу, так борщ приготували, що ложка у ньому не падає. Невже для ворогів, які відбувають у нас покарання  є якісь співчуття ? ». Спас Ізабеллу інший представник системи, який перевів невгомонного прислужника режиму в інший район.

У кожної польської родини є своя історія і своя особиста безцінна родинна реліквія. Довелось мені якось бути на гостинах в іншій польській родині. Звична розмова: про репресії, заслання, народження дітей у Сибіру і тут… помічаю, що на старенькому свідоцтві про хрещення у католицькому храмі ані жодного слова !? «Це, каже власник дивного документу, мене хрестили. У справжньому католицькому храмі, та ще у Польщі, на кордоні з Чехією». Питаю, а чому  без запису ? «Не можна було тоді, переслідували. Якщо б дізналися, не тільки по шапці влетіло б, з роботи погнали б та й відповідні органи зацікавилися б. Батька мого у Сибіру розстріляли, а я народився на далекому острові Сахалін, без права повернення. Буле і таке покарання…». Але, то вже інша історія з життя представника польської родини, яка уціліла. Далі буде…

Wadim Jopek.

Поделиться новостью в социальных сетях:

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *