28 czerwca –25.rocznica uchwalenia Konstytucji Ukrainy. Dzień Konstytucji Ukrainy. WITAMY!    

Поля… (Життя, як один день… або «Життя прожити – не поле перейти»)

Його звали Поля, що скорочено походить від Аполлінарій, так звали його батька. Народився він у великій польській родині Адама Перегуди у Кутузові або Хорошках (Володарськ – Волинський). Аполлінарія, без права повернення, у 1941 році було призвано на службу в армію. Службу проходив на Курильських островах і Сахаліні. Братів діда: Франца, Янко, Ясько – усіх розстріляли. Останні сліди рідних губляться у тюрмі, яка згодом стала кінотеатром  під назвою «Жовтневий палац» у Києві. Скоріше за все, що кістки розстріляної родини Перегуд знаходяться у Биківні. Цікаво, що троюрідного брата Полі – Олеха (Олександра) Перегуду також  репресували у далекому 1935 році у Києві (справа зберігається у   Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України) по вул. Кутузова, 8). Його рідному синові – Леонарду Перегуді, який виріс у Сибіру, прийшлося приймати участь у Корейській війні.

Українці так любили поляків, особливо комсомольці, що батькові Аполлінарія — Миколі двічі повністю спалювали хату – у 1937 році у Торчині та 1944 році у Черняхіві, Житомирської області. У цей час, під Житомиром, на Смоковці (нині це територія м. Житомир) у 1933 році від голоду помер Яцько Перегуда. Ще раніше, його кревний родич, Адольф Перегуда, у 1920 році пішов з поляками Юзефа Пілсудського будувати нову Річ Посполиту II. Його брат Ян  Юзефович Перегуда записався у польські легіони, але так склалася доля, що залишився на Україні і цей факт скривав усе життя. Просидів у тюрмах майже 20 років (з 1937 по 1956), тепер його могилу можливо віднайти на Тетерівському старому лісовому кладовищі, бо у Києві жити було заборонено, хоча був і реабілітований.

Стара фотографія 1949 року. На ній вже інша родина. Баба Ярина тримає своїх двох онуків. У Зозулинцях, на Вінниччині, під час національних змагань і створення польських легіонів молода дівчина Ярина закохалася у польського командира уланів, високого на зріст, статного, гарного. Доля цього вояка невідома, як і його ім’я. Відомо, що він звав Ярину їхати з ним, у Польщу, але вона залишилася. Згодом, народилася дівчинка, якій дали милозвучне ім’я Матері Господа – Марія. Правнук бабці Марії – Едвард, народився і виріс високим та гарним хлопцем, кажуть вдався в того загадкового польського улана…

На Далекому сході не могли вимовляти Аполлінарієвич, часто на морозі заплутувався язик, питали «І хто це таке ім’я тобі дав ?». Вирішили спростити: «Поля, Поля – будеш Коля, Миколай ! Так і записали». Хрестили Валерія Аполлінарієвича лише у 1972 році у костелі в Коварах, біля самої високої гори  Sniezka (1602 м.) на кордоні Чехії та Польщі. Хрестили таємно, бо тоді це було заборонено. Видали, навіть, спеціальний документ. Валерій Перегуда все життя зберігав два католицьких молитовника, ружанець своєї рідної бабці – Марії Людвігівни Перегуди (Усциловської), яка народилася ще у 1883 році, вона взяла з нього слово передати усі реліквії роду гідному нащадку лише католицького віросповідання. Так і станеться, усі родинні реліквії будуть передані Геннадію Петровичу Перегуді, що проживає у місті Житомир.

А, що до Яна Перегуди, після звільнення з Гулагу у 1956 році працює лісничим на Житомирщині і Київщині, де з рук самого Серафіма Кошуби, останнього волинського ксьондза, отримує своє благословення —  маленьку іконку Божої Матері, яка і зараз зберігається у одного з його нащадків, що мешкає  у Великій Британії. «Якщо тобі буде дуже погано, де б ти у світі не знаходився, покажи цю іконку монаха Кошуби любому поляку і тобі допоможуть…» — розповідала Людмила Іванівна своєму племіннику. Свою молодість вона провела у Північному Казахстані, куди була вислана уся її родина, де проповідував і монах – капуцин Серафім Кошуба. Її батько у ті часи відбував покарання  за свою «польськість». Там, у тюрмах Гулагу, збирали вояків для майбутньої армії генерала польської армії Андерса.  Запропонували йому вивезти усю родину з Казахстану до Італії чи Іспанії – не довелось. Лише через довгих сімдесят років у Мадриді опиниться його правнучка – Аліна Перегуда, яка народилвсь в Аргентині, в Буенос-Айресі.  Ось, що згадують про ті часи свідки історії: «И тем не менее люди шли на призывные пункты непрерывным потоком. Феликс Конарский, известный польский поэт и актер, будущий автор «Алых маков на Монте Кассино», говорил, что в то время все поляки на территории СССР делились на две категории: те, кто был в армии Андерса, и те, кто больше всего на свете хотел там быть». http://khpg.org/1383389869

Полковник Єжи Гробіцкі згадує: «Генерал Андерс еще бледный, ходит с палочкой, но полагаю, что это скоро пройдет.  (…) Я много видел в жизни, но эту сцену, когда 25 августа он прибыл в наш лагерь возле Вологды, чтобы объявить об окончании нашего плена – я не в состоянии описать даже приблизительно. Еще сегодня, когда я пишу эти слова, слёзы выступают на глазах при воспоминании об этом моменте. Это ликование, чувство торжества среди колючей проволоки, за которой мы жили, или скорее, влачили жалкое существование, столько месяцев! Внезапное появление нашего командира армии в этом чистилище вызвало святой экстаз (…) А потом невиданный энтузиазм: мы снова свободные и снова можем бороться против нашего врага вплоть до победного конца».

Нащадки Аполлінарія Перегуди виїхали,  проживають нині у Ізраїлі, нащадки Адама Перегуди у Польщі, Німеччині. Нащадки Яна і Олеха Перегуди у Великобританії, Білорусі, Росії. Такі вони, нащадки польських уланів…

«26 лет своего необычного во всех отношениях понтификата Иоанн Павел II возрождал в людях то, что в течение нескольких десятилетий коммунистического правления выжигались из них каленым железом,  – высшие способности и потребности человеческой души, человеческой мысли, человеческой личности.. Он учил людей не бояться собственного величия, того, что каждый человек – венец творенья, то есть элита сотворенного мира. «Не дай посредственности победить себя!»,  – вновь и вновь повторял он в своих проповедях и посланиях. – «Выплыви на глубину», то есть живи так, чтобы никто не мог сказать, что ты мелко плаваешь». http://khpg.org/1383389869

Wadim Jopek.

Поделиться новостью в социальных сетях:

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *