11 listopada — Narodowe Święto Niepodległości Polski. Witamy!    

«ШЕСТАК»…

Зрозуміло, що шестак не походить від слова «шест» на якому пристосовуються до сучасних обставин і крутяться. Як люблять говорити сьогодні «Любиш заробляти – люби і крутитися !?». Раніше, десять років тому, полюбляли оголошувати зовсім іншу примовку «Вовка ноги кормлять», але тоді капітал у пострадянських країнах тільки накопичувався. Сама шістка, що ще не дев’ятка або перевернута дев’ятка від якої походить символіка нового вічного життя, ні, не того життя, що дарує Євангеліє, а саме того, що проголошує нью-ейдж. Нове життя, після чергового переродження і пробудження з небуття, яке і символізує вісімка. Тут ніякої тобі фрактальної геометрії чи фрактальної філософії безкінечності – все дуже просто, як сто євро у долоні. А сама безкінечність, як кара Божа існування чи зависання між світами, до самого того часу чи миті Божественного проявлення – злиття сонячного, вогняного, що дає суто чоловічу енергію з всеохоплюючим жіночим спокоєм інформаційного водного середовища. Що я пишу ? Ви все одно добре знаєте, що при народженні ми майже повністю створені із води але яка ця вода, чим заряджена ? Але досить цифрології, шифрології і філософії, сама історія відкриває перед нами нові горизонти майбутнього у поєднанні з минулим. Кажучи відверто, що було б з тією історією, якби не існувала в її прагматичному лоні одна єдина і дрібна на перший погляд похибка. Цей коефіцієнт природньої деформації людського простору і подій, які в ньому постійно відбуваються називається дуже просто – коханням. Хтось, звичайно звик міряти світ і весь Всесвіт «666» або, іншими словами кажучи, грошима. Так, без грошей, навіть хай будуть кріпто або цифрові, сьогодні дійсно важко і кроку ступити. Але наша історія, про звичайне людське кохання і срібний середньовічний шестак 1616 року народження тема зовсім інша. Ну, скажімо, скільки можливо було придбати за цю середньо дрібну монету чотириста років тому ? Це ж не талери і навіть не орт, а простий собі шестак Зігмунда. Кажуть, що його дуже полюбляли носити мандруючи роми або молоді дівчата, прикрашали їм коралі і головні убори, а коли танцювали, то він дзвону тих монет складалося враження не божої, а цілої середньовічної «мамоної» літургії. Два кіло м’яса, овочі, добра пляшка молдавського вина – все для того щоб гарно відпочити родиною на шашликах десь у живописному передмісті столиці України. У середньовічні часи дати шостак жебраку було б вищим проявом шляхетності, краще б звичайно дати золотий але то особливий випадок. Щоб там не було, особисто у мене була інша мета і намагання використати шестак з діркою на нитці. Цю монету, яка висіла у мене на шиї і подзвонює срібним голоском о дерев’яний хрест, я хотів би відвести і залишити на історичній Батьківщині мого славного пращура, а точніше предків – Польщі. Взагалі, ми усі давно інтернаціоналісти чи європейці – глобалісти,  в нас намішано багато національностей і родів. Сумно, що їх славні прізвища, імена і герби часто губляться у вирії історичних подій, не передаються від діда до онука. Така уже та сумна та трагічна інформаційна ера невігластва.  Тичинські, Корицькі, Телецькі, Сенкевичі, Марковські, Йопеки…переважно польські прізвища і роди, які намішані і представлені у моєму генотипі, і які я добре знаю і намагаюся зберегти у своїй пам’яті та донести для своїх нащадків. Звичайно не для всіх це цікаво, бо у кожного свої роди і історії, але усі наші історії складені разом і створюють Велику історію народу, яку, нажаль, ми і досі не спроміглися, навіть, осягнути. Про кожного з них можливо було б написати об’ємний історичний роман чи повість. Що нам заважає ? Ми ж не завжди прокрастинуємо обов’язково при цьому виправдовуючись відсутністю зайвого чи вільного часу. Ми усі, так зайняті, до самої гробової дошки, що іноді втрачаємо саме головне – сенс та історичний взаємозв’язок між поколіннями. А так важливо мати той взаємозв’язок хоча б у малому – у серці. Все, що ми маємо на сьогодні, наші талани і, навіть, хвороби, — то все наш генетичний спадок та прийшло від них, наших далеких і таких славетних пращурів. На рахунок поляків і давньослов’янського племені полян все ще простіше – усі ми нащадки дітей вільного степу. Скажете сарматизм ? Ні, то зовсім інша і шляхетна хвороба – бажання пам’ятати і молитися за своїх пращурів. Та шляхетність визначається не банківським рахунком і величиною власного будинку, а саме тим — хто ти є насправді, людина або… На шестаку, окрім профіля короля Зігмунда III, зображено герби трьох королівств: Польщі, Великого Князівства Литовського, Русі. Усі, без винятку, ці три давні слов’янські королівства залишки одного великого давнього народу – вони у наших генах і крові. Річ Посполита – Республіка, яка колись об’єднала  їх у єдину і могутню державу. Більше століття не було їй рівній у всій Європі. Це добре пам’ятають, згадують і чомусь зляться !? Але мало хто згадує, що польськими шляхтичами стала велика кількість давньоруських, а точніше українських родів. З українського кореню походили не тільки гетьмани, а і королі. Було колись… Від моря до моря, від Вісли до Дону нащадки волелюбних Данів і кіммерійців, скіфів і сарматів жили – поживали у великому казані народів – слов’янській Атлантиді. Де вона, куди поділася ? Невже тільки у середніх розмірах срібної монети, що дзвенить у мене на грудях ? «Кажуть все мине… але, то слова…».

У часи короля Зігмунда III наш Рід мав свою вотчину і жив доволі багато. На зрівняння, сьогодні маємо лише дачну ділянку площею вісім соток. Свій заповіт чисельним нащадкам у 1699 році Дмитро пише саме з Перегудівщини. І це вже далеко не часи Зігмунда і навіть не сотника чи полковника, якій згадується у 1651 році і був засновником однойменного селища поблизу Києва. Тільки у 1778 році, більше ніж через 200 років від свого заснування і розквіту, все поступово приходить у занепад. Землі пращурів і вотчину було поділено між нащадками і остаточно розпродано  пані Каміллі Юрковській. Весь рід, а це десятки братів, сестер, розділивши спадок між собою  роз’їхалися по усій Волині. Житомир, Бердичів, Топорище, Горошки (Володарськ – Волинський), Вільськ, Коритища, Фастів, Сквира, Андрушівка, Коростень, Ушомир, Кодня, Трояни та інше – містечка та селища які розпорошили та прийняли до себе єдиний колись рід який походив від одного єдиного служебника князя Юрія Олельковича – Івана. Рід від його рідного брата Івана — Федора розрісся вже на території Случчини, що знаходиться на території сучасної Білорусі.

Скільки ж на своєму життєвому шляху бачив цей срібний шостак ? Якби він міг розмовляти чи хоча б передавати думки. Його вибили з листа чистого срібла тоді, коли в черговий раз, неначе фенікс з попелу, відродилося на кордоні з диким полем містечко Умань у 1616 році. Можливо, він добре пам’ятає славний похід гетьмана Сагайдачного у 1620 — 1621 р.р. проти турок і його битву під фортецею Хотин. Ця війна завершилася перемогою об’єднаних сил Речі Посполитої та українського козацтва. Величезний внесок у знищення османської армії під Хотином зробили запорізькі козаки на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. В результаті поразки під Хотином османський султан Осман II був змушений припинити війну. Багато шляхтичей і простих козаків приймало участь у цих подіях, не виключенням були представники роду Перегуд. У сотні Бородавки, Брацлавського полку, згадується такий собі Перегуденко. Наприкінці 1619 року невдоволені Роставицькою угодою виписні козаки скинули з гетьманства поміркованого П.Конашевича-Сагайдачного й обрали гетьманом Якова Бородавку. Однак його гетьманський провід був недовгим — не пізніше лютого 1620 року Сагайдачний вернув собі гетьманську булаву. Проте, принаймні, від липня 1620 і до 30 серпня 1621 гетьманський пост у Війську Запорозькому знову обіймав Яків Бородавка. За ухвалою ради понад 40-тисячне козацьке військо на чолі з Яковом Бородавкою виступило в похід проти османів. Однак гетьман не квапився з’єднуватися з коронним військом, очевидно, хотів дочекатися інформації від запорозьких послів про результати свого посольства. Разом з тим після поразки гетьмана Жолкевського під Цецорою він один насмілився здійснити похід в Молдову і прогнати на короткий час султанського ставленика Стефана ІХ Томшу. Козаки зруйнували місто Сороки і перемогли сілістрійського пашу, який загинув у бою. Коли Сагайдачний вернувся з Варшави до козацького війська під Хотин, серед запорожців взяли гору ворожі до Якова Бородавки настрої. Як військовий провідник він був звинувачений у певних воєнних прорахунках і позбавлений гетьманської булави на користь Сагайдачного. У червні 1621 року в урочищі Суха Діброва зібралася козацька рада для розгляду питання про участь Війська Запорозького у війні проти Османської імперії. В раді взяли участь понад 50 тис. козаків та представники православного духовенства. Перед урядом Речі Посполитої були висунуті вимоги про дотримання конфесійних прав та свобод православних і відправлено послів до Варшави (у тому числі П.Конашевича-Сагайдачного та Й.Курцевича-Коріятовича). Це вже давно забута історія, у пам’яті народній збереглися лише пісні про славного гетьмана Сагайдачного, а про Бородавку майже ніхто, окрім істориків, вже і не пам’ятають.

У родині Перегуд народжувалося багато хлопчаків, таке вже генетика. І хоча жили не бідно, повставало питання, де на всі напастися добра. От і йшли, як було прийнято у ті часи у вільних шляхтичів, у козаки шукати долю або на війну. Казали, був би сотник добрий, а там у походах і боях багато чому можливо було навчитися чи навіть розбагатіти. Брацлавщина, Волинь, Поділля … скільки тут розійшлося по світах нащадків шляхтича Івана Перегуди, як склалася їх подальша доля ? Козак Перегуденко, Олекса, Сенько, Яцько, Дмитро, Данило… поодинокі імена які залишилися на папері реєстрів та універсалів далекого XVII століття. Багато міг розповісти боярин з Кукович, що біля Мени, Данило Перегуда чи наказний сотник Перегуда який згадується під час походу підрозділу Мартина Небаби у Білорусь у 1651 році. Все залишилося у тих давніх документах і можливо, колись, стануть відомі нові факти життя роду з тих бурхливих часів.

В якому циганському таборі, в якому році і за яких умов було пробито срібник невідомо. Але якщо придивитися, то пробито його було не просто так, а прямісінько у самий герб Сас, який належав до спадкового гербу самого короля. Отвір було зроблено навмисно у такий спосіб, що в обличчя короля Зігмунда можливо було подивитися не у перевернутому стані, а прямо і якби порозмовляти з віч на віч з самим володарем Речі Посполитої. Яку чарівну ромале прикрашав він під час її чисельних подорожей, під час милування природою безкрайніх степів та шляхів Молдови, Брацлавщини, Волині ? А потім, чому, за яких обставин був схований з іншими жіночими скарбами під гранітною брилою на березі Південного Бугу ? Може скінчилося шалене циганське кохання і табір, як кажуть «йшов в небо» або не залишилося нікого близького кому можливо передати родинні скарби ? Століттями він пролежав у схованці, аж поки сучасні пошукувачі скарбів озброївшись металошукачем не знайшли його на березі річки. Скільки ж крові і гонору було віддано за волю цієї землі, скільки було викресано іскру нового життя і скільки їх згасало ?  «Ні, звичайно, це не срібник Юди, який несе через часи свою негативну енергію. Це срібник Зігмунда, на якому було зображено польський герб мого власного роду і одночасно саме цей герб являвся гербом польського короля ! У ті часи наш рід розквітав, представники якого пишалися своїм походженням. Скільки їх залишилося у цих безкрайніх полях назавжди віддавши своє молоде життя ? Хто це пам’ятає, де їх могили зараз ?» — втішався роздумами Володимир Перегуда, молодий офіцер і прямий нащадок цього роду з Житомира.

Дивовижно, але я особисто також відчуваю цей давній зв’язок. І, навіть, не так важливо чи зможу я сьогодні, в умовах карантину, поїхати у Польщу. Я відчуваю, що усі мої пращури, починаючи від Івана (Яна) і Дмитра завжди зі мною. Я пам’ятаю свою родовий зв’язок через століття по іменах: Іван – Дмитро – Василь – Гаврило – Іван — Михайло – Йосип – Іван – Едуард – Вадим (Дмитро) —  Едуард. Це одинадцять поколінь ! Вони, мої пращури, допомагають мені і якщо хочете, дивляться на мене з далеких зірок. Я це відчуваю ! А хтось, ще каже – навіщо взагалі вивчати свій рід, що це дає ? Навіщо молитися і згадувати тих без кого і тебе, власно, не було б на світі. Багато з моїх знайомих, навіть не маючи жодного відношення до Польщі, отримали Карту Поляка і влаштували своє життя. Ми не маємо їх осуджувати – це їх вибір. Відомо, що у 90х можливо було стати юдеєм за 500 євро, саме стільки у архіві вартувало вписати бажану національність для пращурів і отримати відповідну довідку. Польща частина Європи і швидко розвивається, глобалістичні тенденції намагаються поступово стерти національні грані, корені, особливості. Мова, Віра, традиції – це ті категорії які сильно консолідують польське у світовому інформаційному просторі. Віриться, що на Кресах, давніх кордонах Республіки, це зробити буде майже не можливо, бо домінуючий генотип тут визначає не пристосування до економічних обставин, скільки боротьбу за виживання, як і колись на кордонах з Диким полем. Саме тому, на власну думку, якщо хто і задумає шукати справжнього поляка у майбутньому, то більш за все його можна буде знайти в Україні, а не в Німеччині, Британії чи Швеції.

Ось саме так з’явилася у мене Велика мрія – відвести свій срібний шестак до Польщі, на Батьківщину предків, там, де значиться і до сьогодні, на віки – вічні, наш родовий герб «Сас» у польському гербовнику.

Вадим Перегуда.

 

 

Поделиться новостью в социальных сетях:

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *